Історія міста Яготин

Історія міста ЯготинІснує багато версій походження назви міста. За однією з легенд ця назва нібито має походження від кримських татар, які були розбиті козаками на Супої в районі міста Яготина. Татарський мурза Яга був узятий в полон і утримувався козаками в укріпленому таборі на півострові, який витягнувся в Супій (тепер Підварки). Звідси і назва "Яго-Тіно" - яга в полоні.

 

За іншою версією назва походить від першого поселенця. Легенда розповідає, ніби-то якийсь Яга, оселившись над Супоєм, обніс свою хату тином. Існує ще варіант: наступні поселенці посадили його на власний тин. Ім'я Яга (або подібний) зустрічається навіть у скандинавських народів. Якщо заглянути далі, в часи, коли древні індійські племена проникали на територію України, то знайдемо цю ж назву, тільки в понятті місця для принесення жертв. Слов'яни могли перейняти це слово і використовувати його при обрядах. Слово "яга" зустрічається і в слов'янських казках.

Друга складова частина назви міста - "тин" - у давньоруській мові означало загорожу, паркан, стіну і обсадні укріплення.  А з'являється слово "тин" на території сучасної Європи у ІІ ст. н.е. Тим не менш, вище сказане не доводить, що легенда про "яга" і "тин" справді достовірна. Існувало ще одне давньоруське слово "тіун", яке, на перший погляд, не має відношення до назви міста. У ХІІІ ст. воно трактувалося як "керуючий, суддя, скарбник князя" або "посадова особа на волоці". "Волок" пояснюється це так: "заболочена частина шляху між двома, берегами річки, через яку треба перетягувати човен".

 Шлях, який пролягав через Підварки на Київ (і Переяслав) мав перепону саме у вигляді такого "волока" і те, що пізніше саме там виникло поселення, то можливим буде припущення першої назви Яготина - Еготіун, яке з часом набуло теперішнього звучання і правопису. Отже, назва міста все ж таки ймовірніше виникло внаслідок перефразування з "Еготіун" або "Еготін" на "Яготин".

Виникнення Яготина припадає на той час, коли козаки й селяни, рятуючись від панської неволі, переселялися на Лівобережну Україну і вже в 1552 році заснували села й хутори в степу між річками Супоєм та Іржавцем . У цій багатій на дичину і рибу місцевості вони знаходили cобі поживу. Яготинці були свідками перших великих битв українського народу з польсько- шляхетськими військами. У травні 1596 року через Яготин на Лубни відступало козацько-селянське військо під проводом С. Наливайка.

На початку XVII ст. Яготин, що був тоді містечком, входив до складу Переяславського староства Київського воєводства Речі Посполитої, його жителі неохоче корилися владі. Королівські урядовці відзначали, що з 100 тутешніх дворищ 50 було козацьких, «непослушних». Влада польських феодалів над закріпаченими селянами не обмежувалася ніяким законом. «Послушні» ж міщани податків не сплачували, а лише відбували військову повинність.  1620 року король Сигізмунд III віддав Яготин  у довічне володіння волинському воєводі Я. Заславському. В 30-х роках цього ж століття містечко належало князеві Я.Острозькому. Керівник селянсько-козацького повстання Я. Острянин в одному з своїх універсалів згадував яготинців як таких, що зазнавали «утисків і розорень нестерпних» від панів.

 З початком визвольної війни 1648—1654 pp. в економічному й політичному становищі Яготина відбулися помітні зміни. Привілеї польських феодалів було скасовані. Яготин став сотенним містом Переяславського козацького полку. 3 листопада 1649 року через Яготин, направляючись в Чигирин до Б. Хмельницького проїздили російські посли Г. Неронов і Г. Богданов. В січні 1654 року яготинці неоднозначно прийняли рішення Переяславської ради про возз'єднання України з Росією.

 Звільнення від влади польських панів і королівської адміністрації сприяло подальшому розвиткові Яготина. Вже у другій половині XVIІ ст. він був значним містом Лівобережної України з населенням 5 тис. осіб. В 1723 році царські урядовці провели ревізію (перепис) козаків і посполитих містечка. Як свідчать її акти: Яготин був тоді центром козацької сотні, що складалась з 24 сіл. В місті жили міщани, козаки і посполиті. З 59 селянських дворів 22 не малі землі, 15 — коней. Процес майнового розшарування відбувався і серед козаків: з 93 козацьких дворів 28 не мали землі, 34 — коней, 5 дворів було ново вписаних. Генеральне слідство маєтностей і Переяславського полку(1729—1731 pp.), складене гетьманськими урядовцями, кваліфікувало Яготин як місто «здавна вільне», що «до позиції гетьманської належить і під віданням сотенним залишається ».

А тим часом козацька старшина, спираючись на гетьманський і царський уряди захоплювала  все нові й нові землі. Так, у першій половині XVIII ст. хуторами  в степу «от веку вольному» навколо Яготина заволоділи козацькі старшини І. Сулима, Горленко, Іваненко та інші, а в 1757 році імператриця Єлизавета Петрівна подарувала Яготин з навколишніми селами графу К. Г. Розумовському (1728-1803 pp.), генерал-фельдмаршалу, останньому гетьману України (1750—1764 pp.) Яготин з подарованими і купленими гетьманом селами ввійшов до складу 8-го (з 9-ти) округу маєтків К. Г. Розумовського. Селяни відбували дводенну панщину, інші повинності, зокрема підводну. Так, за наказом власника кріпаки за кілька днів розібрали й перевезли на трьох тисячах возів до Яготина його київський палац. Цим самим Розумовський уник тимчасового розташування в своєму палаці військ, які йшли на війну з Туреччиною. 1761 року було закладено велику шовковичну плантацію. Руками графських підданих для водяного млина на річці Супій спорудили величезну греблю, яка вражала сучасників своїми розмірами. На ринковому майдані Розумовський наказав збудувати кам'яну церкву (1800 рік) витонченої архітектури, яка хоч і була православною, але за архітектурою більше походила на язичницьку споруду . Було споруджено й ряд промислових підприємств. Німець Штром заснував 1805 році панчішну фабрику на місцевій сировині, де діти яготинських кріпаків на двох верстатах виготовляли рукавиці, повстяні і шовкові панчохи. За даними 1846 року, більшість яготинців — близько 600 осіб — були кріпаки й лише 225 належали до козаків. На кріпосній суконній мануфактурі 230 робітників виготовляли за рік до 3500 аршин тонкого й грубого «солдатського» сукна, вартість виробленої продукції досягала 60 тис. крб. Готове сукно продавало на Прилуцьких, Харківських та інших ярмарках України. В наступні роки за планом архітектора Менеласа збудовано розкішний палац з павільйонами. Запрошений з Франції садівник Пельц спланував англійський парк, теплиці, оранжереї з заморськими рослинами, виноградник, побудував погреби для зберігання вина. Все це було разючим контрастом до тих умов, у яких жили селяни.

Лікар графа Розумовського німець Отто фон Гун у своїх спогадах розповідав про скрутне матеріальне становище кріпаків, убогість плетених з лози і обмазаних глиною хат, з малесенькими напівпрозорими віконцями. Пан та управителі маєтком за найменшу провину жорстоко карали селян. Біля в'їзду у маєток стояла башта, в якій сікли кріпаків. В ній стояв дубовий ослін та лежали різки.

У 1820 році Яготинський маєток з 1322 душами селян-кріпаків перейшов до князя М. Г. Рєпніна-Волконського як посаг за дружиною — В. О. Розумовською. М. Г. Рєпнін — був високоосвіченою людиною передових на той час поглядів і обіймав високі посади. За свої погляди, а також за зв'язки з братом-декабристом С. Г. Волконським М. Г. Рєпнін після 1825 р. потрапив в опалу. Освіченою і благородною людиною була і дочка Рєпніна — Варвара Миколаївна. Вона цікавилась історією та культурою рідного краю. Всі Рєпніни цікавились й прихильно ставилися до творчості Т. Г. Шевченка, цінували його художню майстерність. Все це й сприяло  перебуванню у них Великого Кобзаря.

Т. Г. Шевченко приїздив до Яготина у супроводі колишнього декабриста О. В. Капніста, який познайомив поета з Рєпніними, а також кілька разів сам. У липні 1843 року він відвідав Яготин двічі, а з жовтня 1843 року по січень 1844 року жив у флігелі князівського палацу, стіни якого прикрасив власними малюнками, ко-ристувався бібліотекою Рєпніних, малював портрети та краєвиди, писав твори.

В. М. Рєпніна допомагала поетові, переписуючи його рукописи, перекладаючи іноземну літературу. У Рєпніних Шевченко читав свої твори «Слепая», «Катерина», там він зустрічав чимало прихильників свого таланту, людей передових поглядів, освічених і обдарованих. Це — сестри Г. І. та О. І. Псьол — художниця й поетеса, P. Р. Штрандман, журналіст за професією, пізніше член антикріпосницького гуртка петрашевців, лікар М. Фішер та ін. Цікавою була дружба Т. Г. Шевченка з маляром і дяком Н. Філянським. Поет часто бував у родині Філянських. З Філянськими Шевченко дискутував на різні теми, після чого часто виходив з ними на вигін над Іржавцем і разом з кріпаками співали народних пісень.

Перебування Т. Г. Шевченка в Яготині позитивно вплинуло на розвиток творчості поета. Тут Великий Кобзар записав народну пісню «Соколе мій, чоловіче», написав поему «Тризна», яку присвятив В. М. Рєпніній, яку любив. З мистецьких творів Т. Г. Шевченка, виконаних у Яготині, відомі дві копії портрета М. Г. Рєпніна, груповий портрет дітей князя, а також автопортрет, подарований В. М. Рєпніній. Часто зупинявся поет в Яготині і під час своєї подорожі по Україні в 1845 році, яка закінчилася його арештом і засланням.

«Всі дні мого перебування колись в Яготині є й будуть для мене низкою чудових спогадів», — писав Т. Г. Шевченко з далекого заслання до В. М. Рєпніної у березні 1850 року. В роки тяжких для поета випробувань яготинські друзі не забули його. В. М. Рєпніна, сестри Псьол підтримували поета морально, писали йому листи, надсилали книги. Щирий друг поета В. М. Рєпніна клопотала про полегшення долі Шевченка, зверталася навіть до шефа жандармів графа Орлова.

Одержавши волю й подорожуючи в 1859 році Полтавщиною і Київщиною, Т. Г. Шевченко прибув у Яготин і зупинився в Н. Філянського. Багато часу він проводив серед простих людей, селян-кріпаків.    

Про стан освіти в Яготині у XVIII — першій половині XIX ст. відомостей збереглося мало. За даними 1838 року, школи в Яготині не було, парафіяльне училище було в Жоравці, а повітове — у Пирятині. На стан освіти яготинців ніяк не вплинуло те, що граф К. Г. Розумовський був президентом імператорської академії наук, а його син Олексій — міністром народної освіти (1811 — 1816 pp.). Недоступною для селян була багата панська бібліотека. Уже згадуваний Отто фон Гун писав і про нестачу медичної допомоги в Яготині. Становище істотно не змінювалося і в наступні роки.

   Під час реформи 1861 року 846 селянам Яготина наділено 1445 десятин землі, за що вони сплачували щорічно 2550 карбованців.

У пореформений період в містечку зростає торгівля і він стає одним із центрів торгівлі Пирятинського повіту, як сказано в збірнику про Полтавську губерню А. В. Богдановича «багатолюдним і торговельним містечком». У 1900 році щорічно збиралося мінімум 6 ярмарків на рік. Пристосовуючись до нових умов, все більше капіталізували своє господарство поміщики Рєпніни. У 60—70-х роках в їхньому маєтку діяла фабрика льняного прядива. Продукція збувалася як на місцевому ринку, так і за кордоном. В економіці була введена восьми та дванадцятипільна сівозміна. На кінному заводі розводилися напівпородисті англійські коні; на тваринницьких фермах — велика рогата худоба, каракулеві вівці, свині; на озерах і ставках — тисячі гусей і качок. Збагачувалася і сільська буржуазія. У 1901 року заможний селянин І. Малинка збудував у передмісті Яготина тоді ще в селі Лісняках парову маслобійню, яку значно розширив вже за три роки На нього працювали 10 робітників. У 1905 році в Яготині споруджено паровий млин, де трудилося 12 робітників. У 1908—1910 pp. в містечку працювали також завод штучних мінеральних вод, друкарня, слюсарна майстерня. В 1910—1911 pp. акціонерне товариство збудувало цукрово-рафінадний завод. У сезон цукроваріння 1913-1914 на ньому працювали 21 постійний і 360 сезонних робітників, було перероблено 3800 берковців буряків.

Значною подією в житті містечка було введення в дію залізниці. Вона зв'язала Яготин з Києвом і Харковом. Залізнична станція з’явилась в місті 1901 року.

За переписом 1900 року, в Яготині налічувалося вже 478(без Лісняків) дворів і 2832 мешканців; переважали тут селяни й козаки. З 7448 десятин землі козакам і селянам належало менше половини — близько 2962 десятин, а решта — купцям та поміщикам. На 1910 рік число господарств у Яготині зросло до 785, а разом з передмістям с. Лісняками їх було 1297. З них 230 господарств мали земельні наділи, менші за 1 десятину 169 господарств користувалися наділами в 1—2 десятини. 461 господарство не мали коней і худоби, 175 господарств мало лише по одному коню. Тому головним засобом існування власників 131 господарства було наймитування. На заробітки до панських економій йшли члени найбідніших родин. Найзаможніших  селянських господарств налічувалося 19. Використовуючи найману працю, вони обробляли 25—50 десятин землі, застосовували найновіші сільськогосподарські машини й реманент. В бідняцьких господарствах переважала трипільна система рільництва, реманент залишався дідівським. З ремесел в Яготині було поширено лише бондарство. 

До Яготина, як і до інших регіонів України, долинуло відлуння подій 1905—1907 pp. Восени 1904 року серед запасних солдатів в Яготині почалися  заворушення. Побоюючись ускладнень, полтавський генерал-губернатор тримав на станції Яготин військову команду. 21 листопада 1905 року 500—600 селян з місті та навколишніх сіл, очолені яготинцем А. А. Василенком, напали на Рокитянську економію В. Рєпніна. Вони забрали поміщицьке майно, реманент, худобу, 5 тис. пудів зерна, знищили конторський архів, вивели з ладу паровий млин, локомобіль. 26 листопада 300 селян здійснили напад на маєток поміщика Худолія. Незабаром до Яготина прибув каральний загін царських військ. 20 активних учасників селянського руху потрапили за тюремні грати. Проте в Яготині ще довгий час було неспокійно.

В другій половині XIX ст. відбулися і деякі зрушення в медичному обслуговуванні та освіті населення містечка. Було засновано лікарську дільницю, в якій працювали лікар і 4 фельдшери. Обслуговувала вона Яготинську, Жоравську і частину Черняхівської волості. В 1864 році з 1929 жителів Яготина відвідували школу лише 25. 1902 року в містечку вже працювали дві церковнопарафіяльні і одна земська школи та міністерське двокласне училище, відкрите у 1882 році. За даними Київського учбового округу 1902 році в ньому навчалося 183 хлопчики і 3 дівчинки, але закінчили навчання лише 15 хлопчиків.

Під час першої світової війни значна частина солдатів з Яготина, та навколишніх сіл воювали на боці Російської імперії. В 1914-1917 роках Яготин певною мірою відчув напругу в тодішньому політичному, економічному,суспільному, та культурному житті.

Коли прийшла звістка про перемогу Лютневої демократичної революції у Петрограді і повалення царя, робітники цукроварні, солдати місцевого гарнізону й селяни влаштували маніфестацію. Було обрано Раду робітничих і солдатських депутатів, в якій переважали представники дрібних партій. У червні 1917 року при Яготинській Раді утворилася фракція більшовиків (А. С. Кошовий, П. О. Литун, 3. І. Колчинський). Правда суттєвих дій ця фракція не виявляла.

Після Жовтневого перевороту в Росії під впливом ленінського Декрету про землю, постанов 1-го Всеукраїнського з'їзду Рад в Яготині посилились виступи проти поміщиків і місцевих органів Центральної ради. Ці виступи підбурювались більшовиками з інших міст (Переяслова, Прилук, і т д) . В ті часи населення міста фактично було розділене на два табори. Одні підтримували Центральну Раду, інші – більшовиків. 2 січня 1918 року селяни вигнали власників з економій цукроварні і розібрали економічне майно, хліб, гроші.

В середині лютого 1918 року радянські війська розгромили військовий гарнізон Центральної ради і увійшли в Яготин. Чехословацька дивізія, яка тут дислокувалася, оголосила нейтралітет. У Яготині було встановлено Радянську владу. Революційний комітет очолив 3. П. Тимченко. Але діяльність ревкому тривала недовго. Вже 12 березня 1918 року в районі залізничної станції розгорнулися запеклі бої з німецькими військами та загонами гайдамаків Центральної ради. Радянські війська, що складалися з робітників-червоногвардійців чинили супротив. Станція не раз переходила з рук у руки. Але 16 березня після 10-годинного бою з переважаючими силами німецьких військ радянські війська відступити. Разом з німецькими військами  до Яготина повернулись деякі колишні власники майна.  Селянам 18 липня 1918 року було запропоновано негайно зібрати врожай.

У листопаді 1918 року німецькі й гетьманські війська залишили місто. Згодом  його зайняли загони Директорії Симона Петлюри. Вони намагалися затримати наступ  невгамовної  радянської дивізії, яка з боями просувалася на Київ. На початку лютого 1919 року в напрямку на Яготин наступав 9-й радянський полк. Його бійці — робітники підприємств Донбасу й Харкова, погано одягнені виявилися надзвичайно наполегливими  й стійкими. Не витримавши натиску, бійці Директорії підірвали міст і ранком 5 лютого відійшли на захід від міста. Населення Яготина неоднозначно зустріло радянські війська: бідне населення підтримало, а заможне населення намагалося  або тримати нейтралітет,     або відкрито противилось новій владі. Але незважаючи на все в Яготині відновив роботу революційний комітет.

Ревком і волосний партійний осередок, який тоді складався з 4 комуністів, здійснювали продовольчу і земельну політику нової влади. Націоналізовано було цукроварню і земельні угіддя площею 17 406 десятин,  розпочався облік майна. Навесні та влітку 1919 року, коли почався наступ денікінців, комуністам доводилося вести й мобілізаційну роботу.

 З червня Яготин перебував під владою денікінців, яка завершилася 7 грудня 1919 року. Тоді бійці 2-ї Таращанської бригади увійшли до міста й знову встановили радянську владу. Відновлені при владі  ревкомівці Грищенко, Литвиненко, Савченко, Шамро та партійний осередок, який нараховував 12 комуністів, почали  утиски  проти заможних мешканців, які мали в своєму розпорядженні землю й реманент економій, цукроварні, й були ефективними власниками.

Під час наступу на ефективних селян (яких вони називали куркулями) комуністи й ревком спиралися на незаможне селянство та дезорієнтовану в політиці молодь. В цьому їм допомагали  солдати 28-ї стрілецької дивізії 12-ї армії, частини якої дислокувалися в містечку. 2І лютого 1920 року в Яготині відбулася безпартійна конференція, на якій виступив представник командування групи військ Лівобережної України. Конференція вітала  війська Південного фронту з визволенням України від війська Денікіна.

Радянський режим продовжував укорінюватись в місті. У травні 1920 року яготинські незаможники об'єдналися в КНС(комітет незаможних селян), а в червні  того ж року було створено комсомольську організацію. Вона налічувала 28 чоловік.  Було проведено розподіл колишньої землі, яка була забрана в колишніх власників (часто насильницькими методами) між незаможним селянством, а 1500 десятин орної землі закріплені за цукроварнею. Також було націоналізовано паровий вальцьовий млин та інші підприємства. Здійснюючи ці невідкладні заходи, ревком і партійна організація підготували також вибори до Ради, щоб остаточно закріпитися при владі.

 У1921 році в Яготині проживало 6573 жителі. 27,6% євреї,  53,6%  українців, 8,6% росіян.

З 1923 року містечко стало районним центром Прилуцького округу Полтавської губернії.

Основним промисловим підприємством містечка тоді був цукровий завод. Від  його успішної роботи у значній мірі залежав розвиток сільського господарства навколишніх сіл і добробут селянства. Але з 1919 року завод не працював через відсутність палива.

У липні 1922 року на заводі створено партійний осередок: секретарем обрали і В. Пригунова. В січні наступного року було організовано осередок комсомолу. Частину земельного фонду заводу передали селянству. З Фарбованських і Баришівських торфорозробок почало надходити паливо. Восени 1923 року підприємство відновило роботу. 55 чоловік постійних і 669 чоловік сезонних робітників працювали в три зміни. Вони переробляли за добу 3726 берковців буряків.

Докорінні зміни в розвитку Яготина пов'язані з перебудовою дрібного селянського господарства. Першу сільськогосподарську артіль засновано 1 лютого 1922 року в селі Лісняках,  яке нині входить до складу Яготина. Її утворили 13 селян незаможників. Артіль тоді мала 2 плуги, 5 борін і 3 віялки. У 1927— 1928 pp. в містечку було вже два ТСОЗи.

Радянська влада все більше переконувала яготинців у перевазі колективного господарювання над одноосібним. Почалася насильницька колективізація  У 1929 році основну масу селян містечка і навколишніх сіл почали силоміць заганяти  у колгоспи. Цьому нахабству радянської влади намагалися завадити колишні заможні селяни . Вони вбили колгоспного активіста П. К. Векленка, спалили хати зачинщиків колгоспного руху в Яготині голови колгоспу ім. Ілліча М. С. Човпіня і колгоспника О. Малинки. З 1927-1931 відбувалися багаточисельні селянські бунти, як в Яготині, так і в навколишніх селах. Фактично йшла громадянська війна між прихильниками і противниками колгоспів. Зброєю були вила, лопати, сокири. Натовпи селян зі співом «Ще не вмерла Україна» ліквідовували місцеві органи влади. Партійці і комсомольці втікали. Радянська влада важко приживалася і в Україні, і в Яготині. Радянська влада це чудово розуміла. Все це, а також низка економічних негараздів в світовій економіці і утворило передумови для голодомору.

Радянське керівництво почало втілювати найстрашніший план по відношенню до населення України. Ставилось дві мети. По-перше, загнати селян у колгоспи і збільшити обсяги хлібозаготівель. По-друге, зламати класовий і національний рух опору, який на хвилях українізації, проведеної в 20 роках, набував обертів.

Почалися чорні сторінки в історії України – страшний голод, який не оминув і нашу місцевість. Голод накрив всю територію району .

В селах він набув масового характеру: маси голодних людей намагалися здобути хоч якусь поживу, Голодні люди намагалися йти на Київ та інші міста, не поодинокі були випадки канібалізму, тисячі людей просто вмирали на вулицях. Положення ускладнювалось і  постановою ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома під назваю «Закон про п'ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років, під неї могли попадати й діти. А хлібозаготівельні загони все нишпорили в пошуках залишків зерна. В пік геноциду люди позбавлені будь-якого продовольства пухнули і помирали від голоду. Більшість померлих не хоронили — просто не було кому. В кращому разі трупи підводами  звозили в братські могили, куди часто потрапляли й живі люди. Навесні 1933 року селян примусили працювати в громадському господарстві шляхом організації харчувальних пунктів на польових станах. Для цього держава виділила частину раніше відібраного зерна. З врожаєм 1933 року тиск на селянство став значно меншим.

Голод – був одним із самих страшних іспитів для населення . Ось лише одна розповідь очевидця тих днів Феодосія Чаленка , який мешкав тоді в селі Капустинці , вона чітко ілюструє події того часу:"...У нашій сім’ї хліба не стало на початку грудня. Пам’ятаю, як батько разом з сусідом Терешком Шелехом збиралися в суботу на базар у Яготин. І це взимку за 25 км пішки. У неділю пізно вони повернулися з покупками. Батько просто таки ввалився в хату — ледве тримався на ногах. Потім поклав на стіл чорну паляницю і… розплакався. Він ніби знав, що вона остання в його житті. Ми з’їли все, що було в погребі, а потім у хаті стало пусто і сумно, як на похоронах. Навесні я пас свою стареньку корівчину та ще підпасував молочницю бухгалтера колгоспу. У нього водилося борошно, і вдячна газдиня щоранку розплачувалася зі мною за роботу: давала два млинці. Одного я ковтав тут же, за воротами, а другого заносив своїй матері. Вона, бідолашна, уже не піднімалася з постелі Ми зі старшим братом відривали, від себе останнє, намагалися рятувати матір.

Взимку, коли скирти стояли в степу, ми з братом, як голодні вовки, пробиралися до них снігами, перевівали на вітрі пшеничну полову і добували з неї золоті зернята. Якщо вдавалося навіяти хоч кілограм зерна, це для нас було неабиякою вдачею. Ми знали: завтра обробимо його в ступі і буде якийсь суп, а отже, життя продовжиться на два чи три дні. Корову ми не стали різати — чекали молока, а вона, як на лихо, пізно отелилася. Не всім нам у сім’ї пощастило діждатися омріяного молока. Першою пішла з життя старша сестра , а за нею відвезли в колективну могилу батька. Коли батько ставив закарлючку (він був неписьменний) на заяві про вступ до колгоспу, бідолаха не знав, що то він підписував собі смертельний вирок. Перед колективізацією комусь із придурків-чиновників прийшло в голову спустити в селі великий ставок на кількасот гектарів. Селяни бідкалися, якби зараз знадобилася водойма з рибою. Натомість замість водного плеса вітер гонив хвилі на заростях рогози. Ми несли її до хати і їли з сіллю, або ж варили з неї чортзна-що. Ми, малеча, ходили по болоту і вишукували на купинах яйця диких птахів. На березі загортали їх у мокрі ганчірки і потім з’їдали все, що було під шкаралупою. Коли, здавалося, всьому прийшов кінець, я ловив котів і варив їх. М’ясо було навіть тоді, у голод, дуже смердючим, собаки його не їли, а ми споживали, бо ми — люди, кинуті у прірву. Вкарбувався в пам’яті епізод, який вразив дитячу уяву. Повз мої ворота просувалася дивна похоронна «процесія»: на двоколісній тачці Григорій Краснокочан віз загорнутого в рядно на цвинтар свого меншого брата, мого однокласника і друга Сашка. Ще недавно ми разом їли по маленькому кусочку хліба з чаєм у шкільній їдальні, пасли разом корів — і раптом його не стало. Я тоді подумав: це й мене так повезуть на той світ. Серце стискається від болю, коли чуєш розповідь односельців про страждання голодних мучеників. До Федота Чаленка, члена похоронної команди, прийшов Олійників хлопець і байдуже, глухим голосом сказав: «Дядьку Федоре, захороніть мою матір, бо вони ще вчора померли від голоду. А поки я повернуся, то батько помруть, то майте на увазі». Він був теж близький до цього, ледве стояв на пухлих ногах. Села українські перетворилися на суцільний концтабір. Суворо заборонялося нашим людям виїжджати за межі республіки У своїх містах їх ніхто не брав на роботу, бо селяни не мали паспортів. Якщо ж комусь і вдавалося втекти в Росію чи Білорусію, їх звідти виганяла міліція. Мій знайомий розповідав, що його батьки втекли в Гомель. Там влаштувалися на роботу на цегляному заводі. Отримали хлібний пайок, гроші. Розраховували так і пережити трагедію, що звалилася на Україну. Аж згодом надійшло розпорядження з Москви: всіх українців повернути додому. Добре, що це трапилося перед жнивами. Повернувшись у свою хату, вони стригли вночі майже достиглі колоски пшениці І так врятувалися від голодної смерті. Найстрахітливіші випробування випали на долю наших матерів. Раніше майже всі сім’ї були багатодітні. Уявляєте картину: прокидаються вранці п’ятеро чи десятеро дітей і просять: «Мамо, дайте їсти». А що вона може дати, коли в хаті пусто, як у домовині. Не буде ж вона пояснювати малюкам, що в них від рота відірвав останній кусень хліба «батько» Сталін. Багато матерів не витримували цих мук, втрачали розум, помирали або ж кінчали життя самогубством. Психічно хворі матері убивали і варили своїх дітей. Ось до якого варварства довів Сталін і його банда. Протягом 1933 року чисельність людей у нашому селі скоротилася на 1 200 чоловік. Основна маса їх померла від голоду. В центрі с.Капустинці стоять два обеліски. Великий — на честь загиблих на війні, малий — замордованим голодом у 1933 році. Як свідчать написи на граніті, сталінська «війна» 33-го була набагато жертовнішою, ніж гітлерівське нашестя.Мені, старому солдату, дуже боляче дивитися, як сьогодні політичні сліпці виходять у містах на демонстрації і вимагають повернення України в Союз. Та ми ж там були! І що нажили? До останнього дня СССР стояли в чергах за хлібом. Ми маємо тисячі таких, чи схожих історій". 

Докладніше про голодомор ви прочитаєте в спецрозділі на нашому сайті. Де буде подано все, що стосується цього болючого питання: історія, документи, спогади очевидців, як в текстах, так і в відео-версіях.

До 1934 року радянська влада майже остаточно придушила виступи противників колгоспів. Правда селянські локальні протести відбувались включно до 1938 року.

У 1934 році селяни Яготина і Лісняків об'єднувалися в 9 колгоспах.

Працювали також рибгосп, бурякорадгосп при цукрозаводі. Сільгоспартілі забезпечувала технікою Яготинська МТС, створена у 1930 році. Весною 1931 року вона одержала 29 тракторів, кілька автомашин. У 1935 році в МТС було вже 108 тракторів, 28 автомашин, 69 молотарок, 36 локомобілів, 25 двигунів.

У 1935—1938 pp. колгоспи зміцніли, добилися сталих врожаїв зернових і технічних культур, зокрема буряків. Колгоспниці М. Москалець, П. Наровило, Д. Федина, У. Лавренко вирощували по 280—300 цнт, а О. Карпій — по 500 і більше цнт буряків з га. Чимало передовиків виховав і колектив робітників МТС. Трактористи кращої бригади М. Думана у 1935 році виорали по 917 га на трактор, заощадивши по 4 кг пального на кожному гектарі.

Певних успіхів в ці роки було досягнуто й на цукровому комбінаті. За добу він переробляв уже 12 тис. цнт буряків. Стали до ладу електростанція, молокозавод, елеватор.

В 1924 році відкрилася лікарня. Населення набуло можливості лікуватися у досвідчених лікарів, пізніше вже працювали поліклініка, амбулаторія, дві аптеки.

  Багато уваги приділялося розвиткові освіти. 1920 року при цукрозаводі було організовано початкову школу і школу лікнепу. З 1923 року при заводі діяла семирічка, в якій навчалося 200 учнів. На кінець відбудовного періоду тут працювали вже дві неповні середні, а також початкова школа. Неписьменність серед робітників в той час вже ліквідували, слухачами школи лікнепу були лише селяни.

Напередодні Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp. в Яготині налічувалося вже три середніх і одна семирічна школи, а також робітфак Київського сільськогосподарського інституту. Вчилися всі діти шкільного віку. У 1936 році відбувся перший випуск десятикласників.

Відбулися зміни і в культурному житті яготинців. У 1920 році робітники організували при заводі драмгурток, а з кінця 1921 року — клуб, в якому демонструвалися кінокартини, працювали бібліотека та гуртки: політосвіти, драматичний, хоровий, художній, спортивний і військовий. В 30-х роках центром культурно-масової роботи став районний будинок культури, крім того, працювали два клуби, дві бібліотеки та хати-читальні. Влада рад остаточно взяла всі галузі в свої руки  і почала по своєму наводити та встановлювати свій лад. Серед багатьох позитивних моментів було багато негативу.

Неменшим випробуванням для мешканців Яготинщини  були й часи другої світової війни.

З самого початку бойових дій,  доросле чоловіче населення пішло на фронт. Старі, жінки, підлітки збирали й відправляли в глиб країни врожай, евакуювали заводське обладнання, майно MTС колгоспів. У приміщенні Яготинської середньої школи № 1 1941 був розташований військовий госпіталь.

         Увійшовши 15 вересня 1941 року  в Яготин, нова німецька влада встановила свій  режим. Почалися утиски комуністів та їх посібників. Також почали вивозити та розстрілювати єврейське населення. У міському парку вони розстріляли голову райвиконкому Г. І.  Кузьменка, суддю І. Я. Хруща та багато мирного передовсім єврейського населення , як міста, так і околиць. Багато очевидців розповідають,  що  після того розстрілу ходили дивитися на те страшне місце  у парку. Кажуть, що ще днів три могила "ходуном ходила”, бо  в неї перед розстрілом і після початку розстрілу з переляку попадало багато живих людей. На початку окупації німці зруйнували корпуси цукрозаводу, електростанції, млина, МТС, молокозаводу, елеватора, а також приміщення райради та багато  житлових будинків. Поліцаї жорстоко придушували найменший опір населення, але повністю придушити опір населення їм все ж не вдалося. Підкована комуністичною ідеологією Г. О. Царик-Беркович провадила антифашистську агітацію серед населення.

М. А. Яворська переховувала й лікувала радянських бійців, М. М. Бойко виготовляв одяг для партизанів, Г. Г. Бакуменко (Сіренко) була зв'язківцем загону ім. Щорса. Чимало яготинців громили ворога у партизанських загонах. До партизанського загону ім..Чапаєва, який діяв на Переяславщині, входили М. А. Грім і Г. С. Спижовий, 14 яготинців були в партизанському з'єднанні «За Батьківщину» на Чернігівщині, серед них командир роти А. С. Коба, нагороджений орденом Червоного Прапора, командир відділення В. Ф. Куценко, партизани І. М. Ус, І. І. Радченко та інші. Партизани часто робили напади на поліцейські та військові німецькі точки. У серпні 1943 року група партизанів загону ім. Щорса здійснила сміливий напад на Яготин, знищила поліцейські пости, перерізала лінію зв'язку, пошкодила міст  на річці Супій. Захопивши в окупантів медикаменти й продовольство, партизани повернулися на свою базу. Разом з ними пішла група робітників цукрового заводу. За такі та інші вилазки партизан німці відігрувались на місцевому  населенні.

Під час війни сотні яготинців билися з ворогом на фронтах, з них 1375 чоловік удостоєні бойових нагород. Уродженець Яготина льотчик А. І. Гирич здійснив 479 бойових вильотів, особисто збив 15 літаків ворога, виявив високу мужність і геройство, за що йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.  Генерал-майор А. І. Гирич продовжив службу в Радянській Армії й після закінчення війни.

Під час німецької влади життя яготинців не стояло на місці: можна було займатися культурними проектами, дозволялось ходити на богослужіння, які при «совєтах» були заборонені, багато  поліцаїв(серед яких були й італійці, австрійці, румуни)  після пристосування до умов в нашій місцевості вже не так сильно, як на початку окупації тероризувало місцеве населення.

Вранці 21 вересня 1943 року війська 40-ї армії Воронезького фронту увійшли в  Яготині, встановили радянську владу. Були відновлені партійні й радянські організації, які мобілізували населення на допомогу фронту, ліквідацію наслідків окупації і відбудову зруйнованого господарства. Розгорнувся рух на допомогу Червоній Армії. В лютому 1945 року лише трудівники колгоспу ім. XVII партз'їзду зібрали на будівництво бойових літаків 14 052 крб., учні шкіл — 3000 крб., а кожен учитель відрахував 20% із своєї зарплати. Робітники Яготина брали активну участь і в збиранні коштів на будівництво танкової колони «Визволена Полтавщина». Місцеві мешканці  М. Н. Іванов та І. А. Малинка віддали у фонд будівництва всі свої трудові заощадження, за що одержали подяку Верховного Головнкомандуючого.

Робітники й селяни допомагали армії продовольством, дбали про сім'ї фронтовиків. Лише працівники Яготинського бурякорадгоспу здали у фонд допомоги Червоній армії понад 35 тис. пудів хліба. Робітники цукрового заводу відрахували на користь сімей фронтовиків свій одноденний заробіток. В ході відбудовних робіт широко розгорнулося соціалістичне змагання. Робітники показували зразки високопродуктивної праці. Так, електрик Т. Шевченко виконував виробниче завдання на 218 %, токар М. Ролик — на 204%, слюсар І. Самокиша — на 200%. Бригада будівельників В. Сергієнка в стислі строки виготовила крокви для головного корпусу заводу, а бригада монтажників І. Рея склала головну машину за 20 днів, замість 3 місяців за планом. Восени 1944 року піднятий з руїн цукровий завод ім. Ілліча почав давати продукцію. Не шкодуючи сил, працювали яготинці і на відбудові МТС, електростанції, держмлина, молокозаводу та інших підприємств.

Чимало труднощів довелося перебороти, відроджуючи сільське господарство. У 1943— 1944 pp. на території Яготина було відновлено 9 колгоспів і радгосп - їх обслуговувала Яготинська МТС. Але через нестачу тяглової сили, фуражу, добрив господарства ще відчували великі труднощі. Буряки викопували лопатами, вивозили на возах, запряжених коровами. У 1945 році врожай зернових не перевищував 7 цнт з га, а надої молока — 940 кг на корову. У 1950 році на базі колгоспів південної частини Яготина було створено об'єднаний колгосп ім. Ілліча, який 1960 року злився з радгоспом цукрокомбінату ім. Ілліча. Чотири інші колгоспи і рибгосп утворили в 1950 році господарство ім. Сталіна. З 1949 року в Яготині працює інкубаторна станція. Самовіддана праця колгоспників, об'єднання колгоспів, а також допомога з боку держави позитивно вплинули на розвиток сільськогосподарського виробництва. В 1957 році на базі колгоспу ім. Сталіна засновано радгосп «Яготинський», з 1964 року дістав назву «Яготинська птахофабрика».

Яготинський бурякокомбінат в 1970 році мав 7404 га землі, в т. ч. 5986 га орної. Тут працювало 965 робітників і службовців. Основний напрямок його господарства — вирощування зернових культур та коренів маточних цукрових буряків на насіння. Розвинуто також м'ясо-молочне тваринництво. У 1969 році в радгоспі було 3210 голів великої рогатої худоби, 1910 свиней, 12 300 курей. На відгодівельному пункті використовували відходи цукрового виробництва — жом і мелясу. Майже всі трудомісткі роботи тут механізовано. Прибуток господарства у 1968 році становив близько 118,3 тис. карбованців.

Вже на початку 60-х років працівники Яготинського радгоспу досягнули високих виробничих показників. Так, у 1962 році на кожні 100 га сільськогосподарських угідь було вироблено по 359,5 цнт м'яса у забійній вазі, зібрано по 31 цнт зернових культур, у т. ч. озимої пшениці по 21,1 цнт, кукурудзи — 64,7 центнера.

Яготинську птахофабрику, як переможця у переджовтневому змаганні 1962 року, було занесено на обласну Дошку пошани. З 1966 року колектив птахофабрики був постійним учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР. В 1968 році працівники фабрики виростили півтора мільйона качок, здали державі ЗО тис. цнт качиного м'яса.

За 60-ті роки значно зріс рівень механізації виробничих процесів. У 1970 році у господарстві було 108 автомашин, 88 тракторів, 27 комбайнів. Інкубатори, цехи обробки продукції, холодильні установки обладнано новітньою технікою. Чистий прибуток господарства за 1970 рік становив 1940 тис. карбованців. На птахофабриці працювала делегат XXIV з'їзду КПРС депутат Верховної Ради УРСР Герой Соціалістичної Праці Т. П. Пащенко. Вона очолювала бригаду, яка обслуговувала маточне поголів'я качок. 1971 року Т. П. Пащенко. і директора птахофабрики І. К. Степанченко нагороджено орденом Леніна, доярку Г. І. Битюк і головного зоотехніка Д. О. Кравченка — орденом Жовтневої Революції. В економіці Яготина провідне місце належить цукровому заводу ім. Ілліча та експериментальному заводу Всесоюзного науково-дослідного інституту цукрової промисловості. За роки семирічки завод ім. Ілліча значно реконструйовано обладнано новою апаратурою та устаткуванням. Багато трудомістких робіт механізовано і автоматизовано. Завдяки цьому потужність підприємства з року в рік зростала.  В І961 році завод переробляв за добу 18—20 тис. цнт сировини, а в 1969 році — 21 цнт. 1969 року цукрозавод ім. Ілліча було підпорядковано Міністерству харчової промисловості  СРСР, а Яготинський радгосп виділився в самостійне господарство — Яготинський бурякокомбінат. З вересня 1967 підприємство перейшло на нову систему планування та економічного стимулювання промислового виробництва. Цій події передувала велика робота комуністів, спрямована на підготовку колективу заводу до праці в нових умовах. Так, для інженерів і техніків створили економічну школу. Значно поліпшилася трудова дисципліна, зріс інтерес робітників до наслідків своєї праці. Завдяки цьому прибуток заводу у 1970 році становив 1645 тис. крб. Середньомісячна зарплата робітників зросла з 83,3 крб. у 1967 році до 100 крб. у 1969 році. За виконання планів виробництва 1969 року виплачено 123,4 тис. крб. премії. Колектив підприємства, що налічував 1215 чоло¬вік, виховав чимало передовиків праці. 3 з них відзначені урядовими нагородами. Слюсар П. Самокиша  нагороджена орденом Леніна, а слюсар Л. А. Берегова -   орденом Трудового Червоного Прапора.

Експериментальний цукровий завод став до ладу в 1965 році. Це єдине підприємство в країні, що служило базою для проведення дослідів з нової технології і методів організації виробництва, завод повністю механізовано. Весь комплекс робіт виконували 717 робітників і службовців. У 1970 році обидва цукрові підприємства  Яготина злиті у Всесоюзне науково-виробниче об'єднання — «Цукор».

Яготинський маслозавод, збудований у 1956 році, один з найбільших в Україні. Ще на початку його потужності дозволяли за добу  переробляти близько 100 тонн молока. Пізніше підприємство  було реконструйовано і переведено на газ. З 1957 року у Яготині працює побутовий комбінат, а з 1960 року — хлібозавод. Ці підприємства також механізовано. За післявоєнні роки стало до ладу ряд промислових підприємств, зокрема автогосподарство (1950 року), районна друкарня (1952 року), «Міжколгоспбуд» (1957 року), районне об'єднання «Сільгосптехніки» (1964 року). У 1957 році на базі колишньої торфоартілі створено державне механізоване торфопідприємство. До 1970 року в Яготині працювали дві цегельні. У тому ж році почав діяти новозбудований цегельний завод потужністі 8—10 млн. штук цегли на рік.

За роки, що минули після війни, Яготин значно розширився. З січня 1954 року - це вже місто. Районна партійна організація, виконкоми районної та міської рад багато зробили, щоб впорядкувати місто. В Яготині почали зводити двоповерхові та п’ятиповерхові будинки, та інші споруди. Це — будинок культури, кінотеатр, готель, побутовий комбінат та інше. Місто реконструюють за генеральним планом: у північній частині створюються адміністративно-культурний і торговий центри, а в південній – промислову зону.

 З кожним роком поліпшувався добробут населення, зростало індивідуальне будівництво, при цьому зберігаються давні традиції у внутрішньому та зовнішньо оформленні. На 1961р. в особистому користуванні яготинців — 104 автомобілі, 543 мотоцикли, 383 холодильники, 2231 пральна машина. До послуг мешканців  у 1970 році працювало 56 крамниць, побутовий комбінат.

У 1965 році прокладено шосейну дорогу від центра міста до автотраси Київ—Харків. В Яготині споруджено водопровід, заасфальтовано понад 14 тис. кв. м вулиць. Місто газифікується, сюди підведено лінію від газопроводу Шебелинка—Київ.   В місті, одному з перших в області, почали діяти міжміська телефонна станція,  та телеграф. У 1970-1989 рр.   продовжує покращуватись благоустрій, будівництво культоосвітніх закладів. За післявоєнні роки на р. Супій влаштовано державний заповідник водоплаваючих птахів «Яготин», а на території колишнього парку XVIII—XIX ст. розбитий новий парк, який носить ім'я Т. Г. Шевченка. У місті відкрили широкоекранний кінотеатр «Україна» на 300 місць, новий районний будинок культури, три великі бібліотеки з книжковим фондом 100 тис. примірників (станом на 1984 рік).

Справжнім вогнищем культоосвітньої роботи в Яготині став районний будинок культури з концертним залом на 400 глядачів; тут вже з 1971 року працювали гуртки художньої самодіяльності, читалися лекції, регулярно проводилися політінформації, відбуваються заняття університету культури. Часто влаштовують тематичні вечори, зустрічі з письменниками, акторами київських театрів тощо. У 1959 році з ініціативи мешканців міста  у Яготині споруджено пам'ятник Т. Г. Шевченко. Автори проекту — М. П. Малинка, місцевий художник і скульптор, а також К. Ф. Козинець, художник-любитель, механік цукрового заводу ім. Ілліча. За проектом М. П. Малинки на подвір'ї цукрозаводу ім. Ілліча та в міському сквері встановлено пам'ятники воїнам-яготинцям, що загинули у другу світову війну.

Люблять своє місто яготинці, пишаються його героїчним минулим. Вони дбайливо збирають і охороняють історичні пам'ятки. Про це свідчить багата експозиція районного історико-краєзнавчого музею ім. Т. Г. Шевченка, відкритого у 1960 році на громадських засадах на базі шкільного музею, який створили учні 3-ї міської школи під керівництвом вчителя історії, невтомного краєзнавця О. І. Луценка.  В фондах музею знаходиться ряд унікальних археологічних та історико-етнографічних експонатів.

Життя і працю яготинців висвітлювала на своїх сторінках районна газета «Зоря комунізму», що виходить у місті з 1931 року (в 1931 — 1941 pp. називалася «За більшовицькі темпи»). Ця газета була головним інструментом пропаганди влади, та її основним рупором.

Багато зроблено і для охорони здоров'я населення. Вже в 1971 році у місті діє центральна лікарня на 225 ліжок та протитуберкульозний диспансер на 25 ліжок. На варті охорони здоров'я яготинців — 38 лікарів та близько 150 працівників середнього медичного персоналу.

Велика увага приділяється розвиткові освіти. В Яготині в 1971 році налічувалось три середніх, три восьмирічних і початкова школи. Молодь навчається у середній вечірній і заочній школах. Значною подією в культурному житті міста було відкриття у 1958 році дитячої музичної восьмирічної школи, яка нині має дві філії.  У школах станом на 1969 рік, працювало 200 вчителів . З 1967 року в місті працює спортивна школа, бо одним із позитивів радянських часів було те, що влада дуже багато часу приділяла спорту, й радянський спорт досяг значних успіхів на світовій спортивній арені. З 1980 по 1989 місто активно розвивається: зростає добробут громадян,  активізується життя в усіх сферах.  Зростає будівництво житла, в тому числі й для переселенців з чорнобильської зони. Яготинщина гостинно прийняла їх після того, як ці люди після аварії на ЧАЕС змушені були полишити рідний край. Яготин став для них другою домівко.

http://yahotyn.info