ВИШГОРОД. Борисоглібська парафія звершила паломництво до Почаєва
- Створено: Вівторок, 12 квітня 2016, 10:22
По благословенню Високопреосвященішого Антонія, митрополита Бориспільського і Броварського звершилось довгоочікуване паломництво Борисоглібської парафії міста Вишгорода під час четвертої седмиці Великого Посту в Свято-Успенську Почаївську Лавру.
4 ранку 9 квітня… Перше, що чую і від чого прокидаюсь, – не голоси сусідок по кімнаті гуртожитку і грюкання дверима холодильника, а суворий голос вже такої рідної мені Пелагеї: «Настю, ти що в Почаїв не збираєшся?». Зі швидкістю світла зістрибую з ліжка і починаю приводити себе до ладу та дозбирувати рюкзак. Якою б не здавалась швидкість твоїх розумових реакцій, зі сторони мабуть все виглядає ну дуже повільно. Чуємо голос нашого настоятеля отця Димитрія: «Дівчата! Скоріше! Скоріше!!!». Нарешті йдемо до автобусу. Ну як йдемо – біжимо, ранкову зарядку ніхто не відміняв. Всі прочани зайняли свої місця в автобусі. Ми вирушаємо…
Так-сяк доспали, о 8 ранку чуємо возглас: «Благословен Бог наш всегда, ныне и присно, и во веки веков. Аминь». Усі швиденько прокидаються – настав час вранішніх молитв. Перед Почаєвом автобус заїжджає в скит жіночого монастиря, аби всі охочі зцілитися і набратися духовних сил, мали змогу зайти в купель та зануритися в цілющу святу воду, температура якої протягом сотень років коливається близько 4 градусів за Цельсієм. Довго вагаюсь, заходити мені в воду, чи ні. Нарешті визначилась – зайду. Відчуття просто не передати словами. Проте одне скажу точно, коли ти в воді, ти не думаєш про те, що тобі холодно – душа максимально мобілізується й ти молишся, молишся так гаряче, як тільки можеш – про своє здоров’я, здоров’я рідних та дорогих тобі людей, особисте щастя тощо. З усіх куточків Скиту знову зібрали докупи нашу немаленьку групу з 75 людей, де вихованців недільної школи більше ніж дорослих. Як не дивно, за 2 дні нікого ніде не загубили, окрім небагатьох речей, які з легкістю вдалося повернути. Їдемо неширокою сільською асфальтованою доріжкою, а на височині неподалік вже видніється Лавра, золоті бані соборів виблискують на сонці.
Приїхали, заселилися, вирушаємо на екскурсію Лаврою… Кінцевий пункт призначення – Печерський Храм або Храм прп. Іова, ігумена Почаївського. Таку назву він має тому, що збудований у скелястій частині Почаївської гори, до того ж у ньому розташована печерка, у якій молитовно подвизався прп. Іов, зберігаються його нетлінні мощі та мощі прп. Амфілохія Почаївського. У черзі стоїмо-сидимо-співаємо (і так по колу декілька разів) близько двох з половиною годин, та час сплив непомітно. Для дитячого хору він вимірювся піснеспівами «Марие Дево чистая», «Царице моя Преблагая», «Богородице Дево, радуйся», «Достойно есть» та 33-кратною Іісусовою молитвою. Проте поступово наближаючись до печерки преподобного я відчула душевний неспокій. У голові промайнули всі вчинки, хороші, не дуже хороші і геть погані. Стою думаю: «Навряд чи я потраплю до печери. Не пустять мене Вищі Сили. А якщо й зайду, то вже не вийду. Зостанусь молитися». Довгоочікуваний момент настав, інструкція: «Руки поперед головою, в маленькому ході перегруповуєшся ногами вниз, а там зловлять». Ось я і внизу. Тепле вологе повітря, напівморок, м’яке світло лампади, тихий шепіт молитов. Кожен молиться про сокровенне, про найдорожче. Тільки тут і розумієш суть молитви як такої, коли душа повністю розкривається й думки про Бога, духовне й вічне яскравим світлом і приємним теплом покривають всі мирські проблеми та метушню, які є нікчемними в порівнянні з життям вічним. По черзі вилазимо назад, хоч побути в печерці святого хочеться більше. Назовні прикладаємось до нетлінних мощей святих та йдемо на вечірнє богослужіння в Успенський собор, на іконостасі якого над Царськими Вратами у золотому кіоті розташована Чудотворна ікона Богородиці «Почаївська», яка щоранку на стрічках спускається до вірян. Також у храмі розташований відбиток правої ступні Божої Матері, який вона залишила на скелі під час свого явління монахам та пастухам у 1240 році. Із відбитку й до цього дня тече свята вода. Після вечірньої – вечеря та відбій, адже нас чекає рання Літургія в Свято-Троїцькому соборі, побудованому 1912 році в давньоруському стилі архітектором Щусевим.
Ніч минула швидко. Ось ми всі уже стоїмо під склепінням храму, особливий молитовний настрій задає Братський хор Свято-Успенської Почаївської Лаври. Очікуємо Причастя, я стою й думаю, як паломництво діє на прочан. Впевнена, що ці декілька днів хоча б дали поштовх до змін у кращу сторону кожному з нас. Особисто я знайшла відповіді на запитання, які мене давно турбували, й ще раз остаточно впевнилась, що на все воля Божа, нам залишається тільки увірити себе Творцю й висловлювати йому подяку за все, що з нами трапляється – навіть коли не хочеться, навіть коли погано (всі ми маємо проблеми та негаразди, які ми маємо перенести), бо, як говорив Іоанн Златоуст: «Слава Богу за все!».
По дорозі в Вишгород заїжджаємо в місто Рівне та селище Городок до монахинь Свято-Миколаївського жіночого монастиря. За той короткий час знайомства з матушками, я відчула їхню любов до Бога й людей. Для всієї нашої великої групи насельниці монастиря приготували смачну трапезу та не залишили без їжі духовної – підготували для нас духовний концерт – славили Господа та Богородицю в духовних піснях, чим пробудили в більшої половини жіноцтва групи щирі сльози.
В автобусі дорогою додому під час «відкритого мікрофону» піднімали питання духовності. Відповіді різнилися, але, на мою думку, всі були правильними. Кожен сам для себе окреслює духовність, проте, впевнена, спільним для нас усіх є щастя мати велику духовну сім’ю, яку складають прихожани храму свв. страстотерпців Бориса і Гліба міста Вишгорода на чолі з настоятелем протоієреєм Димитрієм.
Богу Слава на віки вічні!
Анастасія Гривнак
